Bohdan Stupak @wkalmar@koyu.space

Натхненний теплим фідбеком від @ua я сів цікавитися як взагалі видаються книжки. Виявилося, що солідна книжка з прозою це принаймні 320 тисяч знаків. Я ж за все життя насилу згенерував 100 тисяч 😅​ Поки нові знаки генеруються (з такими темпами це займе ще 20 років!), я запощу ще кілька текстів сюди, якщо ви не заперечуватимете

Сучасний Сартр

Стрічка фейсбуку. Потік контенту, в якому жінки позують на фоні басейнів, заклопотані лише тим, як би приховати зайве сало, що по-зрадницькому вивалюється в кадр. Всі шкіряться, намагаючись удати із себе струнких, багатих і красивих. Хтось, можливо, навіть узяв кредит заради можливості сфотографувати свою дружину біля басейну.
Я ж сиджу собі посеред одеського пляжу, щільно оточений аутсайдерами цього змагання за лайки. Фриками, яких не пускають до клубу, що має право постити картинки свого щасливого існування. Жирні тіточки, що приїхали на море, бо так годиться, спрацьовані мужички із заводів і їхні дружини зі своїми опецькуватими діточками, закликачі-продавці медової пахлави та решти гастрономічного непотребу.
Я спрямовую погляд на морський горизонт там де синьота неба перетікає в чорноту моря й морський вітер проникає до мене у легені. Раптом посеред цього химерного спектаклю у мені пробуджується щось незвичне — ніби абсурдність оточуючого кудись зникла. Ніби я чітко розумію, що задля оцього чистого солоного вітру в тебе у легенях і слід жити.

***

Я простую від руїн зруйнованої садиби Куриса. Невідомий меценат намагається її відбудувати, так ніби хтось з народу без пам’яті раптово згадає, що вона тут стоїть і що слід з’їздити її побачити. Трохи подалік від мене, коло монументально-радянської будівлі сільради, проходить купка підлітків. Вони жартують, заграють один до одного. Підлітки не задумуються ні про відсутність перспектив тут, ні про відсутність перспектив у найближчому метрополісі - Одесі Домбровського, де остапів бендерів малюють на стінах за для того, щоби приховати численні оголошення про закладки й прописку.
На мобільному фронті все без змін. Живі фабрики контенту коло басейнів олл-інклюзівів простягають свої руки до сонечка, бо так не видно сала на животі.
Я доходжу до типової радянської зупинки автобуса. Гіпер-модерністична бетонна конструкція з лавкою. Поперед мене море з жита. Чи пшениці. Я не розбираюся. Якось так сталося, що я перечитав тисячу статтей про 30 речей, які зроблять кращим служником корпоративному Молоху, але жодної про те, як відрізнити жито від пшениці.
Вітер грає полем, так ніби я грав золотовавим волоссям коханої в ті часи, коли побачення ще не були схожі на співбесіду. Поле хвилюється від доторків вітру, переливається ніжним золотом. Я знову відчув цей дивний порух душі. Можливо, нема жодного абсурду? Можливо, все це трюк вирлоокого ботана, щоби розводити Бовуар на секс і ніколи на ній не одружуватися? Можливо, жити слід хоча б заради одного лише моменту, коли ти спостерігаєш за цим чистим, прекрасним хвилюванням?

***

Я гортаю газетку. Численні свідчення корупції можновладців, що не знають як спинитися, а можливо й знають, але наче білки, що всі біжать в одному колесі, - якщо одна з них зупиниться, то її розчавить і тому вона має бігти, безкінечно виснажуючи себе й інших білок. Антикорупційні журналісти, що строчать пасквілі про цих покидьків, але самі бояться пояснити звідки в них квартири по 200 квадратних метрів. В цьому мурашнику я віднаходжу статтю про колоритний єврейський ресторанчик в Одесі.
Поруч з статтею у секції “стиль життя” описи кількох олл-інклюзівів, в яких жива фабрика контенту зможе відставляти свою ніжку так, щоби її сідниця здавалася більш округлою й лайків було більше, відбираючи цю цінну сировину в громадських активістів й борців з корупцією, що постять “розумний” контент.
Я заходжу в ресторанчик за описом. Дивно, але євреї такі самі як ми, хіба що дехто з них у своїх потішних єврейських шапочках. Он де один з них навіть схожий на мого колегу.
У ресторані грає музика, хриплий голос наспівує “some of these days”....

The bread looks overcooked but I love color paletter on this photo

Testing my new frying pan #outdoor #bushcraft

@ua комусь в Києві треба малюки-дегу? Віддаю за єдиної умови: піклуватися про звіряток ❤️​

ITT fediverse linux community https://www.youtube.com/watch?v=nUsDk8wjRPs

I constantly keep thing what would it have been if the wind blew the other way when the Chornobyl disaster happened. How long soviets would conceal it if there was no Europe to force them to tell the truth. How many disasters are yet to uncover on post-soviet territory.

small life #naturephotography

It amazes me that political preference (left or right) is determined by your stance towards things that divide people (sex, skin color, etc). But when you undertake #politicalcompass test it's your thoughts on money that define you as left or right. As if someone wanted to distract us from something important

Recently I went #outdoor to drink some tea and have some delicious Veterano Brownie ☺️​

Я не знаю чому, але відчуваю, що цей текст неймовірно важливий для мене https://plomin.club/deep-state/

Як і обіцяв, публікую ще текст. У цьому випуску трохи мого підліткового фаталізму 😂​ Фібек від @ua та #uanet велкам
Одного разу мене продадуть на внутрішні органи...
Товстий смаглявий мексиканець з пальцями-сардельками, увішаними дорогими перснями, збере свій синдикат і почне переглядати товар.
Печінку й нирки викинуть одразу за профнепридатність.
Легені, які ніколи не курили виявляться чорними від диму великого міста і сигарет друзів. Один з мексиканців погляне на них і скаже:
- Ну от і навіщо він ніколи не брав сигарети до рота, якщо його легені все одно чорні ніби димар?
А жирний шеф синдикату буркне йому, пережовуючи в зубах сигару:
- Якщо він вже тут, то яка різниця?
Металеве дзижчання світла падатиме на мій мозок, що розвалився на шматки від величезної кількості думок й ідей, які в ньому колись роїлися.
А потім сардельки, прикрашені дорогоцінними перснями, візьмуть у руки пожмакане серце.
- Мабуть цей грінго багато кохав своїм маленьким серцем. Тому воно таке зношене. - Знову зауважить один з мексиканців.
- Або думав, що кохав. - Відповість шеф, вказуючи поглядом на мозок, що розвалився від купи думок.
Потім він витре свої пальці білою шовковою хусточкою, подумає і скаже:
- А знаєте, люди... Цей грінго прожив непогане життя. Навіть шкода, що ми його так. Він як раз заслуговував на те, щоби жити.
Але я не шкодуватиму, що мексиканці так повелися зі мною. І навіть не тому, що я розібраний на запчастини й мені нема чим шкодувати. Просто, жалкують за чимось, що не здійснено. Я ж зробив усе, що хотів... про що і свідчать профнепридатна печінка і зношене серце.

Photo I took in 2018 somewhere near Zolochiv castle #naturephotography #ukraine #nofilter

Всім дякую за вчорашні схвальні коментарі! Я одразу зайшов з козирів і решта текстів гірші, але обов'язково ще викладу що-небудь трохи пізніше ☺️​

Майже закінчив редагувати різноманітні тексти, що зібралися за останні 12 років. Перш ніж наважуся їх хоч кудись відправити, спитаю фідбек у @ua та #uanet взагалі 😅​
Тепле світло розливалося прямо в чашки, намагаючись витіснити з них запашну каву. На стильних чорних квадратних тарілках лежали солодкі ласощі. Візіонери жваво обговорювали різноманітні ідеї. Анна пожадливо вбирала в себе краплини інформації, аж раптом відчула, що от він її шанс:
- Існує річ, яка називається локус контролю. - Спочатку її голос трохи зламався, але майже одразу ж набув упевненості. - Суть полягає в тому, що люди, які усвідомлюють, що їх життя визначається в першу чергу власними рішеннями, а не зовнішніми обставинами, зрештою, досягають більшого успіху.
Співрозмовникам ця думка сподобалася. Дівчина потай зраділа, що її маленька партизанська вилазка була вдалою.
Коли сніданок закінчився й усі почали розходитися, до Анни підійшла поважна жінка.
- Мене дуже інспірувала Ваша думка про локус контролю. Як щодо обмінятися контактами?
- Авжеж!
Дівчина відкрила лінкедин на своєму смартфоні. З екрана дивилося енергійне обличчя. Анна Бузило. Віце президент з питань комунікацій і логістики.
- Як Вас знайти?
- Спробуйте Вікторія Мілкозерова.
- Ось бачу. Вікторія Мілкозерова. Візіонер. Голова HR департаменту.
- Саме так. - Вікторія посміхнулася.
- Супер, рада знайомству!
- Я також. На все добре!
- Щасти!
Анна вийшла з кав’ярні на сіру вулицю, де безцеремонний дощ одразу жбурнув брудні краплі в її обличчя. Навколо неї чимдуж бігли бідолахи, які з’їхалися сюди з усіх куточків країни заради того, щоби встигнути урвати шматочок кращого життя. Кажуть, в решті мегаполісів ще гірше. Колись у фейсбуці вона читала про чоловічка з Лондона, що прибіг на зупинку, але найближчий автобус мав прибути лише через 6 хвилин. І тоді він розридався, бо тепер його життя було зруйноване.
Вона побігла разом з цими людьми, щоби скоріше сховатися від негоди у метро. Світло в підземці було таке ж тепле, але замість кави тут тхнуло сирістю. Не встигла дівчина опинитися на пероні, як натовп заніс її у вагон. У вагоні мужик — мабуть у півтора рази більший за неї — крутився, раз-пораз спираючись на неї своєю важезною спиною. Анна згадала свою маму, продавчиню в цегляній з білим облупленим шифером, побудованій ще за совітів, крамничці в невеличкому містечку на Житомирщині. “Вертиться як гівно в ополонці.” - казала про таких мама. Але Анна не стала займати того мужика, бо чоловіки після сорока, то найпаскудніша порода. Всі вони поступово злітають з котушок від відчуття власної важливості. Різниця лише в тому, що коли мужик досягає успіху до цього віку, то дурість в нього приємна і життєрадісна. Якщо ж ні, то в мужика затаюється образа на світ, що весь дурний на відміну від нього й не бачив ще справжнього життя.
Анна знову згадала маму. Мудра жінка з добрими руками, що при кожній можливості відкладала гроші дочці на освіту в столиці. Щоби та пожила “як люди”, а не як мати, відбираючи крихти в свого чоловіка до того, як той встигне спустити їх на єдину розвагу в містечку — горілку. Анна не дзвонила мамі вже кілька місяців. Хоча й дуже хотіла. Але що б вона розповіла своїй матері? Що її дочка читала у фейсбуці як бути більш продуктивною, у інстаґрамі як бути більш ефективною, в телеграмі як бути більш комунікативною, але так ніде й не прочитала, що слід робити, щоби нарешті пожити “як люди”?
Дуже хотілося плакати, але перш ніж вона наважилася, натовп вже виніс її з вагону назад на брудну дощову вулицю. Дівчина добігла до офісу, де на неї вже чекав роздратований шеф.
- Аню, у нас закінчився туалетний папір. Будь ласка, слідкуй за цим наступного разу.
- Вибачте. Зараз усе замовлю.
Дівчина замислилась. Де ж дав збій її локус контролю? Чому їй так і не вдалося стати такою успішною й щасливою, як Вікторія?
Вікторія же тим часом усвідомила, що в повідомлені, яке вона копіпастила всім потенційним кандидатам в лінкедин, забула замінити ім’я, і тепер сотні Андріїв, Василів, Олександрів побчать у своїх поштових скриньках “Здравствуйте, Игорь!”

I was a kid who grew up in rock-vs-pop false dychotomy and this piece was my firsh encounter with #experimentalmusic #postrock #ukrainian